Чомусь загальноусталеною є думка про те, що реформа децентралізації не стосується безпосередньо розвитку інструментів місцевої демократії.
Місцева демократія – це можливість кожного, брати участь у вирішенні будь-яких питань місцевого значення. Не лише вибіркових питань чи локальних проєктів, і не лише перед місцевими виборами.
Місцева демократія – це механізм та безперервний процес щоденної і безпосередньої участі кожного у прийнятті рішень на рівні громади. Це філософія правильного розвитку громади. Це коли місцева влада чує, виконує та звітує про те, що хоче і вимагає громада. Це коли громадський інтерес і громадське благо переважає бізнесові чи політичні домовленості.
Конституційні положення передбачають можливість здійснення місцевого самоврядування як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування (стаття 140), а також можливості такого ж безпосереднього вирішення громадянами питань місцевого значення (стаття 143).
Місцева демократія небезпечна і непотрібна для консервативних бізнесових та політичних еліт, бо вона може бути непрогнозованою і неконтрольованою, бо вона може нівелювати ті чи інші "комерційні" чи корпоративні інтереси. Тому вона для них є великою загрозою. Ситуації, коли ті, кого обрали до місцевих рад, найвищою цінністю ставлять питання обслуговування інтересів своїх спонсорів, є досить поширеними. Бо громадський чи суспільний інтерес, наприклад, на практиці ніколи не відповідатиме "комерційним" баченням і світогляду цих спонсорів.
Громадський інтерес, з одного боку, це досить суб’єктивна категорія. Але у ціннісному вимірі – чітка і зрозуміла – це те, що хочуть люди певної вулиці, кварталу, району, села чи міста для власного комфорту та затишку.
Якщо бути відвертим, то й відсутні у територіальних громадах сталі правові традиції та успішні практики для розвитку таких механізмів. Будь-які збори громадян, слухання чи місцеві ініціативи можуть бути перетворені у деструктив та балаган, залежно від того, хто має намір їх нівелювати – сама влада чи хтось інший.
Адміністративні центри ОТГ часто займають позицію про архіважливість збільшення та централізації повноважень, яка полягає у затвердженні значних за чисельністю структур виконавчих органів за принципом – побільше департаментів та управлінь, поменше делегування повноважень на рівень вулиці, кварталу, мікрорайону, населеного пункту.
Ідеї про запровадженню сільських чи міських адміністрацій, утворення старостинських округів, дискусії про системну і функціональну реорганізацію районних адміністрацій у містах, або створення та забезпечення діяльності будинкових, вуличних, квартальних, сільських чи міських комітетів, є другорядними у порівнянні із актуальнішим – "цікавими" земельними, майновими чи бюджетними питаннями. Чомусь у великих містах не прижилася практика делегування повноважень безпосередньо на найнижчий рівень, який є найближчим до конкретної людини. Та й для чого делегувати комусь повноваження, якщо чиновники самі все знають і вміють? Який сенс віддавати, наприклад, вуличному комітету комунальне майно, частину повноважень і коштів місцевого бюджету, щоб комітет самостійно вирішував локальні питання? Але це ж і є справжньою децентралізацією…
Зрештою, ефективне управління, для прикладу, не має нічого спільного із підписанням нічим не передбачених і нікому не потрібних меморандумів – декларацій про наміри. Ефективне управління – це прийняття відповідальних рішень в інтересах громади.
Слід сказати, що приєднані та віддалені населені пункти, окрім того що вони ввійшли до ОТГ та користуються тим чи іншими благами, по своїй суті не можуть безперешкодно та повноцінно реалізовувати своє право на безпосередню участь у місцевому самоврядуванні чи вирішувати будь-які найдрібніші питання. Впершу чергу, через відсутність якісних правових механізмів і ефективних місцевих програм.
За таких обставин, першочергово необхідне прийняття чи внесення змін до низки локальних актів, насамперед, статуту територіальної громади. Адже після об’єднання територіальних громад його актуалізація є вкрай необхідною. Статут ОТГ за своєю суттю має бути фундаментом для діалогу між громадою і представницькою владою, передбачати дієві та якісні механізми безпосередньої участі кожного у вирішенні питань місцевого значення, забезпечувати реалізацію принципу підзвітності та громадського контролю.
Реалізація принципу підзвітності міського голови і депутатів – це одне з ключових питань, яке повинно регламентуватись у такому документі. Звіт перед громадою – це не формальність, а сутність самоврядування. Коли ті, кого обрали і доручили приймати рішення в інтересах громади, звітують перед громадою про те, як вони реалізовують свої повноваження, як вони розпоряджаються комунальним майном, землею і міським бюджетом.
Мала Конституція територіальної громади до об’єднання і після об’єднання – це цілком різні юридичні документи, різні правові реалії та можливості. Безумовно, статути громад не є панацеєю, і, як показала практика, вони більше схожі на формальні та декларативні локальні акти, на які ніхто не посилається і яких ніхто не дотримується. Чомусь політична доцільність і чиновницькі страхи переважають справжні цінності самоврядування.
Дуже часто, ініціатори розробки статутів імітують і викривлюють сам процес їх підготовки та прийняття або ж переписують положення законів у тексті статутів, роблячи їх поправленими конспектами законодавчих актів. І таких прикладів є безліч.
Отже, для належного розвитку механізмів місцевої демократії необхідно затвердити нові та якісні редакції Статутів ОТГ, а також положення про громадські слухання, місцеві ініціативи, збори громадян та порядок звітування посадових осіб. Окрім цього, потрібно внести зміни до порядку створення органів самоорганізації населення, розширити перелік делегованих повноважень цих органів та прийняти програми підтримки діяльності ОСН. Важливо, щоб ці новації враховували й ситуацію із обмежувальними заходами і врегульовували механізми реалізації відповідних прав в таких умовах.
Місцева демократія – це не другорядне питання і не фейк, це мірило зрілості та потужності територіальної громади.
Джерело: Еспресо.Захід