Проект "Я маю право!" – де межа між просвітництвом і профанацією?
Підвищення юридичної грамотності громадян та формування нової правової культури повинно полягати не лише в інформуванні про ці права, а в реальному забезпеченні захисту цих прав.
Держава зобов’язана системно захищати права громадян через реалізацію державної політики, функціонування відповідних механізмів і процедур, а не через відвідування чиновниками ринків чи ресторанів з роздачею буклетів і газет із зображенням попереднього міністра. У чому ж тоді суть і ефективність такого просвітництва?
Зрештою, самого лише інформування не достатньо – поширення відеороликів чи "консультацій міністра" про те, як стягнути аліменти чи протидіяти домашньому насильству. Необхідно виробити нову системну візію формування правової культури.
Реформа правової свідомості має розпочинатись не зі створення нових буклетів, а з суттєвого покращення якості надання публічних послуг, зменшення корупційних ризиків і можливостей для зловживань.
Читайте також: Що чекає на батьків, які не виплачують аліменти
Громадянин, який прийшов у кабінет чиновника мусить вирішити свою проблему, всебічно реалізувати свої права та законні інтереси, а не лише отримати кольорову газетку і "відписку".
Протидія булінгу – чи повинна цим займатись юстиція?
Проблематика цькувань серед школярів дуже актуальна. Для боротьби з булінгом, насамперед, було внесено зміни до закону "Про освіту", у якому визначили поняття та ознаки булінгу, встановили відповідальність за вчинення відповідних дій.
Але не зовсім зрозуміло, а яке ж відношення до цього мають органи юстиції? Чи фіксують вони факти вчинення цькування у школі? Чи уповноважені вони притягати порушників до відповідальності? Чи мають вони втручатись у навчальний та виховний процес?
Зрештою, чи має державний виконавець відділу державної виконавчої служби без педагогічної освіти і психологічних навиків спілкування з школярами, розповідати дітям про булінг чи насильство у сім’ї?
Чи визначено у його посадовій інструкції повноваження відвідувати у робочий час заклади освіти, замість того, щоб займатись своєю безпосередньою роботою – забезпечувати виконання судових рішень?
Зрештою, ні в положенні про Мін’юст, ні в положеннях про територіальні органи юстиції не передбачено повноважень, які стосуються "боротьби" з цькуванням в освітніх закладах.
Напевно, питаннями булінгу повинні безпосередньо займатись компетентні структури – правоохоронні органи та органи системи освіти, а не працівники органів юстиції.
Для чого проводити непотрібні перевірки?
Невластивим повноваженням Мін’юсту є проведення ряду перевірок – правової роботи та стану систематизації законодавства, стану додержання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів, ведення журналів обліку законодавства, первинного фінансового моніторингу чи правил нотаріального діловодства.
В масштабах держави діють сотні структурних підрозділів та тисячі чиновників, які виконують нікому не потрібну роботу – щось перевіряють. А які результати таких перевірок? І чи потрібні такі перевірки взагалі?
Однозначно, міністерство має провести ретельний аудит повноважень та доцільності проведення більшості перевірок, одночасно скасувавши морально застарілі нормативні акти.
Номінальність і квазі-повноваження
В принципі, діюча "успішна" модель міністерської структури побудована таким чином, щоб усі "важливі" рішення приймались у центрі та в подальшому акумулювати корупційний ресурс з передачею "нагору".
Кадрова революція попереднього міністра в кінцевому варіанті звелась до призначень молодих юристів на дрібні посади та повернення старих і недолюстрованих бюрократів та екс-міліціонерів на керівні позиції.
Чинна структура міністерства потребує радикальних змін, а самі територіальні органи юстиції варто ліквідувати. На місці обласних управлінь можуть утворитись регіональні відділення (офіси) із відділами, які безпосередньо будуть надавати публічні послуги громадянам.
Найпростіший приклад. Керівний склад територіального управління – начальник, його перший заступник і два заступники. Візьмемо виключно економічний критерій – приблизна вартість утримання цих посадових осіб із зарплатами, надбавками та преміями – приблизно 2 млн.грн. в рік, а у вимірі всієї держави – більше 40 млн.грн. в рік. Але чи відчуває держава і пересічні громадяни результат роботи таких "менеджерів"?
З іншого боку. До чого дійшло – в міністерстві державний секретар призначає та звільняє з посад всіх начальників обласних відділів державної виконавчої служби (контролю за виконанням рішень і примусового виконання рішень). Чому це не можуть робити територіальні органи?
Самі ж кампанії зі стягнення аліментів перетворились на "статистичні" змагання – основне кількість, а не якість. Замість підвищення статусу державного виконавця робиться все, щоб його максимально знищити.
Інше питання – церемонії реєстрації актів цивільного стану. Чи повинні державні службовці та цілі управління організовувати загальнодержавні акції "Кохання поза часом"?
Чи безпосередньо проводити церемонію одруження і вручення свідоцтв про шлюб? Чому держава має витрачати значні кошти платників податків на таку "діяльність" і супровід весільних забав?
Структура міністерства та його територіальних органів є надто бюрократичною і не виправдовує реальних очікувань суспільства, тому її потрібно повністю змінювати.
Реалізація державної правової політики в Україні потребує докорінного реформування – від позбавлення невластивих функцій до побудови юстиції нового формату. І перед новою командою міністра юстиції стоїть чіткий вибір – або латати старі діри чи гасити пожежі, або системно рухатись вперед.
Ярослав Жукровський, для УП
https://www.pravda.com.ua/columns/2019/10/5/7228146/